2. Слова про дивний народ, що схожий на звіра

© K. D. Lumitar

Нічну сутінь лісової печери розрізало сонце. Скісний промінь протнув морок, і у його світлі заграли прозоро-зелені блищики. Хілланейд замружила очі й боляче здавила вуха пальцями, її засліпило безумство різнобарв’я, пересвист тисяч птахів, переблиск тисяч кольорів, вона здригнулася, приймаючи в себе дивне сонячне тепло й протяги весняного вітерцю.

Сонячний блищик спинився на тьмяних косах і запалив їх рудим вогником. Лісова дівчинка торкнулася пасма й стріпнула волоссям із живого полум’я. Вона лише чула казки про вогонь, але ніколи його не бачила. І здивувалася, що вогонь на її волоссі холодний і не жалить тіло.

Батько залишив свою лісову доню, матері також не було видно, але Хілланейд знала, що вони спостерігають за нею й не бажала зганьбитися. «Якщо я сидітиму, запнувши лице долонями, то чого варта моя далека подорож?» — подумала халтія і змусила себе підвестися. Вона надто довго чекала, щоб боятися, тому струсила страх і пішла. Пружні килими з мохів і шовкових трав лоскотали голі ніжки й вабили вперед, але заледве здолавши кілька кроків, дівчинка сідала спочити. Ще ніколи вона не блукала такими далекими землями. Аж у вухах дзвеніло й паморочилась голова від мандрів по світу, такому яскравому, безмежному й чужому.

Хілланейд вийшла на галявину і лягла на гірці, на торішньому листі, під яким мох, наче підпушок на хутрі м’якого звіра, заледве починав зеленіти, ввібравши живильну вологу дощів. У тому хутрі вирував цілий світ! На довгих ніжках цвіли рожеві квіти й цілувалися дзьобиками, як маленькі журавлики. З-під листя бризнули слизькі язички грибів та скручені гребінці папороті — з заздрісним замилуванням споглядала Хілланейд красу божественних творінь. Її вінець не стане гіршим. Халтійка зняла з шиї довгу гірлянду, сплетену з ялинового гілля, і обережно, щоб не зруйнувати жодної колисочки-гнізда, поклала на мохову подушку. Вона прийшла сюди, щоб випустити на волю роботу кількох років і сподівалася, що дивний світ радо прийме її дітей, адже вона так довго писала їх. Вона вивчила досвід попередніх творців і втілила в життя довершену красу.

Ось тоді й сталося диво народження: маленькі гнізда хиталися, наче пуп’янки живих квітів, а тоді рвалися, і з них виростали чорні пелюстки — діти Хілланейд.

Метелики.

Хілланейд раптом здалося, ніби то й не метелики зовсім, а справжні квіти. Зім’яті крильця нагадували тендітні пелюстки дикого маку. Дивовижний чорний мак, у глибині єства якого зачаєна воля до життя.

Лукаві слізки росички надурили малу комашинку, склеїли тендітні крильця — тепер та сумно конала у липкій западинці так і не побачивши теплих днів літа. Мимохіть Хілланейд припала до тієї страшної вистави, спостерігаючи, як росяний клей руйнує крильця її маленької доні, а нещасне створіння вперто бореться за життя, б’ється й лопотить… Халтійка згадала, що мусить зрізати душу, аби комашка швидше спочила й подарувала тільце росяній квітці. В серці наче хто крижаною голкою штрикнув — то кольнула коротка мить смерті. І крильця стихли.

Хілланейд розплакалася, а коли заспокоїлася, то галявина перемінилася. Гаряча барва холодного сонця зафарбувала весь ліс! Високо над головою засвітилися бурштиново-багряні стовбури сосен; вони жахтіли тим же полум’ям, що й довгі мідно-руді коси на голові халтійки.

Дівчинка більше не мружила очей і не затуляла вух. Вона тішилася красою відкритого світу і ніжилася на вечірньому сонці. І милувалася, як ніжаться на сонці її дорослі діти.

Сьогодні вона їх відпускала назавжди.

Ніхто не порушував їхнього спокою. Хілланейд скинула хутряну шубку й підставила голе тіло холодним промінчикам. Земля ще дихала зимою і проймала морозом — кволому вечірньому сонцю годі було змагатися з тією землею.

Отак і сиділа Хілланейд аж доки сонце зовсім зайшло, і руде волосся знову стало, як попіл. Замість роси випав іній. Здригнувшись од раптового подиху вітру, Хілланейд сховала плечі за своїм хутром і зрозуміла — час повертатися додому.

— Тут, на чужині, світ розбився, й висипалися всі скарби! Все міниться й мерехтить, співає й дзижчить, і горить, і коле холодом. Це диво, що стільки птаства й комашшя здатне жити серед такого буяння! Я більше не хочу бути тут… Жоден звір тут не живе, і навіть боги божеволіють… — нажахано тулилася до батькових грудей його доня. Якби він не прийшов на порятунок, то вона б і дійсно заблукала та збожеволіла.

Проте батько засміявся:

— Світ, наповнений по вінця, вабить і лякає. Повертайся до своїх боліт — і ніколи не знатимеш страху. Або можеш піти далі, і відкрити, що крім комарів і солов’їв тут живуть тисячі народів. Сила-силенна різного звіру.

— Я обійшла весь світ, але так і не зустріла жодного звіра.

— О, моя доню, ти визирнула лише за поріг. Мій ліс дивовижно великий, та ще більший весь інший світ. Ген далі, на краю лісу, є велика країна, і живе там дивний народ, що схожий на звіра, але не є звіром, і схожий на богів, але то не боги. Народ той здатен жити в дрімучому лісі і там, де немає дерев; на крутій височині й у глибоких низинах. Живе він у землях, щедро зігрітих сонцем, і в землях, де сніг тане лише зрідка. Наче сосна, що простягає ліси від скель до боліт, від півдня і до півночі...

— Певно, то огидні грубі чудовиська...

— Ні, моя маленька Хілланейтсі. Вони не чудовиська. Вони бувають такі ж тендітні й гарні, як ти, а бувають схожі на мене. Живі ляльки, створені настільки досконало, що навіть їхні творці вже не здатні впізнати, кого насправді довелося зустріти. І тільки крихке тіло звіра не дає забути, що то — рукотворні тварини.

Найбільше полюбляє той народ жити в теплих долинах на берегах рік та озер. Країна їхня отримала назву Вейнола, бо простяглася довгою смугою у долині великої ріки Вейни. Куди б вони не йшли у пошуках долі, хоч на край світу, вейни завжди тримаються узбережжя своєї ріки та довколишніх вод. Живуть рибою, ловлять звіра, збирають ягоди й плоди. Грають, танцюють і співають пісень. Голоси їхні дзвінкі й красиві, а мова м’яка та зворушлива, як лепет дитячих вуст. Це мова казок, що їх я читав тобі взимку.

— Я так хочу побачити цих чудесних тварин…

— Що ж... буде новий день, і побачиш.

---

НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ...