3. Плач про загибель вейнольської діви

Хілланейд не побачила. Вона почула.

Почула те, від чого стекло кров’ю дівоче серце: не плач то був, а натужний лемент. В ту мить Хілланейд іще нічого не розуміла. Лише передчуття чогось немислимого, але невимовно зловісного, сповнило душу бідолашної халтійки... А тоді новий крик розколов її прекрасний світ, вирвав усе, що було досі в ньому доброго, вирвав і знищив....

Лісове дитя сторожко озирнулося і понеслося на той розпачливий крик. Дорогою згубився новий віночок із дорогим творінням — гніздо з лялечками ще не народжених метеликів. Дитяча забавка, що потьмяніла на тлі трагедії і втратила сенс…

Ось воно, осердя ненависті та блюзнірства. Скельний виступ на осонні, поміж плющів і папоротей, справді став місцем страшної трагедії. Здалеку завиднілася постать дівчини в червоному, яскрава, як лісова квітка. Чорні її коси дзвеніли сріблом і вилися довгими пасмами, сповиваючи стан, вилася й вона, як зміївна, але марно втрачала в силі — ніжну шкіру осквернили руки бузувіра, землисті й потріскані, як тіло отруйного полоза, що ніколи не бачив світла. Люті обійми здавили страдницю так міцно, що Хілланейд уже не мала сумніву — жертва помирала. Більше ніколи не побачить свою доню бідолашна матінка, ніколи не знайде її отець...

Із уст дівчини линула жалібна пісня, і здавлювала серце молитвами — як давить серце матері голосіння дитини:

— Лісова прекрасна ненько! Моя матінко рідненька, М’єліко, прийди на поміч... Батьку мій, могутній отче! Порятуй, владико лісу! Батько мій мене врятує!

А тоді стала моторошна й лиховісна. Лють і ненависть запалали в її душі, а сама вона сховала гарне обличчя за маскою дикого страховиська. Та не було кому боятися її...

— Не надійся. Не врятує.

— Гнів його на тобі ляже! І прокляття, злі прокльони...

— Не боюся його помсти.

— І даремно! Батько мій — володар лісу. Покровитель мій всесильний. Гнів його...

— Гнів його мені не страшний. Тапіо, князь лісу древній, загубив свій гнів у глиці, потопив в багнюці силу. Влада його — тінь від сонця!

— Гарно смієш говорити! Називаєш його ймення?! Сам шукаєш собі згибель, сам же кличеш мені поміч?! Тапіо, мій отче рідний! Погуби мого катюгу! Кинь йому у очі жару, а отруйні змії — в пащу! Потопи в ріці із крові!

— Потоплю його я сам у ріці з твоєї крові, якщо прийде він на поміч.

І тоді знавісніле чудовисько зірвало з неї шати, намиста й обереги... Пишні оздоби, чарівну науку матері й батька. І кинуло все те у вогнище. Язики полум’я вмить заходилися лизати безцінні коштовності, на очах перетворюючи їх у чорну порохняву... І тут же вона змінилась! Її лють, її знавіснілість перейшли у плач, у тяжке ридання.

Хілланейд усе те бачила, спостерігала кожну мить страждання маленької істоти аж до самого кінця. Але була німим свідком. Батько її також знімів, осліп і зчерствів до чужого горя. І навіть матір М’єліка не почула молитов, не спинила тяжкого богохульства! Страх стиснув тіло Хілланейд, і вона впала на коліна. Бачила, уявляла, відчувала себе на місці нещасної жертви навіть тоді, коли сльози туманом стали в очах... Уява її писала настільки живі образи, що Хілланейд відчула подих чудовиська на своїй шиї, болючі дотики його мерзенних рук, біль наруги над нетривкою красою маленького тіла...

Красу безборонного природжіння, що пахло сосновою глицею і диким медом...

Відчула солодко-трепетний смак жертви на губах убивці.

Хілланейд була у півсні, коли повітря пройняв останній схлип безнадії, тепер уже глухий і надламаний, схлип, що долинув із вуст маленької жертви, збезчещеної на видноті лісу.

І раптом халтійка здригнулася. Сильні руки здавили її саму.

— Злякалася, моя доню?

— Ти бачив! Бачив усе! Ти сам же й привів мене... Навіщо… — заголосила зривистим голосом, котрий упав до хрипкого шепоту. Але потрясіння Хілланейд затлумили чарівні звуки музики ніжних, як тіло загиблої, струн; вони сплелися з важкими ударами бубна та низькими вібраціями, що безжально прорізали простір печер і ввірвалися істерією божевілля. Підпорядкована глухому ритму, тендітна мелодія забилася в сильцях важких звуків — наче змагалася зі смертю.

Музика створила диво — збезчещена і вбита дівчина ожила. Вона підвелася і зачала співати. Голосок її, срібний і сумний, бринів смиренням і вдячністю до губителя.

— Не плач, моя маленька Хілланейтсі. Це гра… Прекрасна гра. Хвилююче і дивовижне дійство. Настільки довершене, що ти повірила. Це гра високого інтелекту. Високого рівня творчості. Злагодженості рухів і дій. Ці створіння вміють грати.

Тоді зі скель вийшов страховидний чоловік із обличчям у сажі, кошлатою бородою та збитим у довгі ковтуни волоссям. Вийшов ходою ведмедя і прорік громовим голосом:

— Той, кому не моляться і не приносять дарів. Той, чиє ім’я промовляють тільки у найстрашніших прокльонах. Той, хто живе у Чорній Хащі. Дякуємо тобі, великий боже, що завітав до нас. Дякуємо, що узяв наших дітей, наших дружин, наших чоловіків, братів і сестер...

Проте Хілланейд і далі схлипувала.

— Неправда... Не узяв... Вони гинуть… — закусивши криваву губу, простогнала вона.

— Звісно, гинуть. А проте їхні образи записані у кожній краплі крові, з якої я зробив твоє намисто. І у скринях того славетного храму, якого ти досі навіть не бачила. Їхні душі спіймані. Історії їхніх життів переказані у лісових книгах. Це великий скарб. Він вартий дорогих дарунків.

Ловець вейнольських душ підніс загублений вінок із гніздами та вклав до рук Хілланейд. Покинуте, зім’яте ніжками необачної юної матері… Кілька крихких створінь вже ніколи не пізнають дарований світ. Але решта метеликів уже звільнилася з тісних лялечок; тепер вони боязко розправляли крильця, і Хілланейд знову подумала, що в неї справді вийшло створити живий маків цвіт: так недовго живе і так легко гине за вини сліпого випадку, страждає навіть од різкого подуву вітерця. Але прийде час, і крильця-пелюстки зміцніють, а черевця сповняться отрути, що захищатиме слабке створіння від хижого дзьоба.

— Подаруй у подяку, моя маленька богине. Нехай твої діти населять ліс, де живуть ці обдаровані ляльки.

Хілланейд дослухалася слів батька, і хмарка метеликів залопотіла чорними крильцями, замерехтіла чорними зорями на білому небі аж доки зовсім зникла.

І тоді батько промовив:

— Хілланейтсі, моя ягідна доню... Ти мудро спостерігаєш за світом і створюєш дивовижну красу. Але тобі бракує досвіду. Скажи, люба доню, для чого ти створила їх отруйними?

— Щоб їхнього запаху остерігались птахи.

— Але ліси не обмежені птахами!

Хілланейд геть не зрозуміла, про що каже її батько.

— Твої комашки прекрасні. Але жала їхні смертельні для ніжних лялькових тіл...

— І що тепер буде? — спитала боязко, але відповідь важким каменем уже сама сіла на плечі.

— Тепер вони спокушатимуть найкращі душі, — відповів батько. — Ті, котрі побачать красу створеного нами лісу. Красу чорних живих пелюсток.

— Але я не знала... Я не хотіла сіяти смерть! Для чого ти...

— Бо моє ім’я промовляють у найгірших прокльонах. А відтепер — і твоє. Усе гине, і все народжується знову, залишаються історії, спогади, записи... Залишаються легенди.

— Розкажи мені ці легенди.

І ось тоді маленька Хілланейд почула історії з країни, де живе ляльковий народ, що схожий на звіра. Легенди, зібрані з їхніх спійманих душ, знайдених книг, побачених життів і старанно записані лісовими богами.

---

ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО КНИГУ...