1. Слово про жертовні дари лісовим духам

© K. D. Lumitar

Десь на краю світу, на самій верхівці високих скель і на межі великого лісу є місто, а в тому місті володарює князь. Ім’я його змушує стихати голоси юних дів, а сусідні міста тремтять і перешіптуються, бо князь здобув собі славу розбійника та безжального вбивці, котрий зрадив рідне місто, щоб стати учнем нойди-пожирача⁠⁠1 — великого чаклуна з далеких земель. А коли повернувся, то посіяв розбрат у власному князівстві, убив батька з матір’ю, зганьбив ім’я сестри та призвів до багатьох смертей. А затим і сам зазнав великого лиха, понісши справедливу спокуту.

Хтось каже, що князь той божевільний, хтось доводить, що він усього лише непутящий дурень, а інші ж, навпаки, вбачають у ньому злого чаклуна, котрий зв’язався з духами потойбіччя, а може й самими богами, аби здобути багатство.

Хай там як, а володіння княжі справді стали багатими й родючими. У подальші свої роки він примножив добробут міста, бо навчився не лише ґаздувати з розумом серед власних угідь, а ще й набув права на землі смерекового Чорнолісся⁠ та славетного Кам’яного шляху⁠. І немає в усій країні тутешній, що зветься Ківентола, міста багатшого за Ківелінну⁠, бо в ньому порядкує Валлемо Валгай⁠ — Білий князь.

Постать володаря понуро промовляє про ціну багатства та колишніх пристрастей: усе кольорове в ньому — вицвіло, усе палке — вигоріло, усе живе — зотліло. Затаєна скорбота вибілила довге волосся й бороду, лягла на кістляве лице важкими зморшками, а прозорі очі вже не дивляться, а проймають холодом криги. Блідий образ старця завжди доповнює білий одяг, а на одязі — вишивка багряними нитками.

І ніяка не вишивка то. То плями дитячої крові: візерунок болю на грудях, на рукавах, а самих рук і не видно уже…

Ні, не убивця він і не бездушний кат. У його кривавих руках — дитя. Чиєсь хлоп’я, що впало з кручі. Не вбилося, але скалічилося. Валгай затлумив йому біль дурманним зіллям, зрівняв і зв’язав потовчені кості. Мати зі спухлими очима та двома чорнявими косами — як Мар’ятта, покійна дружина князя. Молода, майже дитя. Гріла воду, рвала хустя на пасма… Будь-хто волів би не бачити образ зареваної матері, не замащувати руки в дитячій крові! До того серце не звикає. Кожне таке дитя — нова діра на серці князя. Цілитель і костоправ, сильний нойда — так називають його ті, хто знає. Сам же називає себе — даритель шматочків душі. Щойно подарує останній шматок — життю кінець.

     * * *

А в одному з будинків міста, майже над самим дахом, є повите плющем віконечко. І часто в тім віконечку можна побачити маленьку постать ківелінського хлопчика. Звернувши до сонця веснянкуватий ніс, він щодня сидить на підвіконні: мріє та читає, читає та мріє… Як пташеня з обрізаними крильцями, він позирає на світ великими очима, а в очах застиг і страх, і захват. За ґратами вікна — чудесний світ. Але світ закритий — видно лише небо та верховіття дерев глибокого лісу, на дні якого чаїться невідоме життя.

Ще один світ знайшовся у казках — малюк їх перечитував десятки разів, вивчав малюнки на дорогих виданнях. І тоді світ за вікном оживав: в його уяві туди приходили незвичайні звірі й могутні духи, розгортали великі бої та чаклунські діяння…

Його рідний ліс живий. Його ліс — то й не ліс зовсім, а тисячоголовий вовк. Сосни і ялини — то його хутро, яри — то його пащі, а камені — то вовчі зуби. Вдень і вночі не спить великий звір, а чатує на здобич.

Тисячоголовий вовк — воїн. Крок за кроком він наступає, захоплює місто, переплітає кам’яні мурівлі, трощить їх могутніми коренями, оточує деревами з усіх боків. Колись хлопчиків дім стояв у центрі міста, а тепер опинився на окрайці. Переплетені лози тягнуться по стінах і руйнують камені рідної оселі.

Зелений вовк безжальний і водночас милостивий: він витісняє місто далі й далі, забирає сотні людських життів — безталанних мисливців, необачних дітей і просто заблукалих, — але в обмін дарує багато звіра та плодів. Колись і хлопчик упав до вовчої пащі. Вовк проковтнув коня, що на нім верхи їхав хлопчик, а проте виявив милість до вершника і зберіг йому життя, аби той з висоти своєї оселі насолоджувався величчю зеленого загарбника.

Дивний то загарбник. Ніхто в Ківелінні вже століттями не бачив справжніх воєн, бо життя міста надійно охороняють духи сейдів — закляті у камені чудовиська, проти яких ніхто не здатен повстати. Але навіть вони не можуть захистити жителів од ворогів на околицях та за межами міста, бо ті вороги хитрі й невидимі, вони годують і дарують достаток. Кожне дитя змалку вчиться шанувати лісових богів, бо на них тримається добробут цілого міста.

Ківелінський ліс почав відроджувати ще Уолев Вовчий князь, праотець із роду Валгая, котрий став найбільш шанованим владикою за весь час існування міста. Саме він побачив у лісі не мертву хащу, а божу комору, розгадав таємну її суть і дістав ключі. Приписи лісового закону, як святий заповіт, знає кожна ківелінська дитина: їх же й склав Вовчий князь і наказав справляти, бо обіцяв, що доки буде не зламано сього заповіту, то житимуть люди у великому достатку.

Так і сталося. Люди живуть у достатку і приносять у дар свою кров, своє м’ясо, свої душі. Вовки — сірі стражники лісу — бережуть старий закон і забирають данину: Ківелінський ліс годує і вбиває. Тисячі життів забрали гірські ріки, яруги й болота, сотні дитячих душ принесено в жертву в ім’я достатку й миру.

На кривавому місці жителі саджають деревце — у спогад про загиблого, котрий знайшов новий дім серед хащі. Воно слугує могилою, а камінь під ним — надгробком, сам же ліс-годувальник — кладовищем і храмом втрачених душ. Погибель знаходять немічні старці й дужі мужі, поганий виплодок і здорове потомство, шахраї й добрі люди, осиротіла босота і нащадки великих родів. Усі однаково помирають або стають каліками. Але чим важча жертва — тим, багато хто вірить, багатшим стає ліс.

Ліс забирає кращих — втішають себе місцеві жителі.

     * * *

«Ліс забирає кращих» — прошепотів князь Валгай, але то була квола втіха для матері, котра втратила сина. Хто скаже, як пояснити матінці, що син її приніс найцінніший дар лісові — своє життя — в обмін на щедрість лісових богів?

Князь-цілитель програв у нерівній боротьбі з богами. Навчився у славетного нойди мудрості спілкування з духами, вивчив у розбійницькій ватазі впізнавати кожну кістку і м’яз на тілі мертвого ворога, відшліфував здобуті знання серед мудрих книг. Ставши відмовником2⁠ і костоправом, він рідко коли зазнавав невдачі. Але кожну невдачу приймав за велику слабкість. Тепер він міг лише пригорнути нещасну матір і розділити з нею її нескінченну скорботу.

     * * *

…Маленький хлопчик на віконці горища теж приніс дар лісові — свою кров. Кров Вовчого князя із давнього роду. Найменше дитя Валгая ківелінське лихолісся прирекло рости вже без матері. Десь на краю міста, у княжій оселі, сидить він і чекає повернення батька. А може уже й не чекає. Того, хто в цю мить волів би взяти сина за ручку, відчинити ґратки й підштовхнути його, здійснити один рух, котрий би припинив його муку.

Цей хлопчик — маленька, квола, скалічена тінь загиблої дружини Мар’ятти. 

Сьогодні Валгай заплющив очі — й побачив дві косички коханої дружини, її веснянкуватий носик та усміхнені вуста. Заплющив очі — й почув її легеньке зітхання, що нагадувало схлип і сміх одночасно. Відчув, як маленькі перса ніжно лоскочуть бороду, і в терпкому дурмані чарівного диму умліває кохане серденько, і його губи відчули те солодко-трепетне биття, і животик, що тяжко дихає, і всю її наготу аж до заповітного лона, з якого народилося двоє синочків.

«Даритель шматочків душі» — подумав князь у солодкій знемозі. Він уже повірив, що чує той самий голос, а потім розплющив очі й побачив дві коси… Чужі.

А тоді як хто блискавицею чиркнув — розчахнулися небеса й князь гримнувся на грішну землю. Страшна явина відкрилася йому й пробудила з напівсну. Задрижали губи, й підборіддя затряслося від німого плачу:

— Пробач… Благаю, пробач, я…

Не зміг врятувати її дитину. У відчаї він зміг лише скористатися скорботою матері, котра пізнала найтяжче горе, і осквернити її надламану душу.

---

1 Нойда — чаклун, сила якого береться від духів і богів, з котрими він має безпосередній зв’язок; місцева назва шамана. Нойда-пожирач — найсильніший нойда; такий чаклун силою чарів може забрати життя іншої людини.

6 Відмовник — нойда, що «відмовляє», відвертає заподіяне зло чи хворобу. Найслабший нойда, котрий може тільки відвернути зло чи виправити завдану шкоду (тобто, зцілити деякі хвороби).

---

ДАЛІ БУДЕ...